Чотири тези про російську в Україні від Ольги Кулігіної


Авторка сьогоднішніх тез – реставраторка у музеї з Запоріжжя, що навчалась у Львові, та мріяла жити у Криму.

Почнімо з найпростішого – коли виникає питання та дискусія про українську мову. Якщо зустрічаються дві україномовні людини, то питання про мову не виникає. Коли ж серед цих двох зʼявляється та, що не відчуває українську мову своєю від народження, то виникає дискусія. Я серед таких людей. Отже, запитання виникають і в мене. Але добре, що вони виникають. Там, де є місце для дискусії, можна дістатися до істини. Було б гірше, якби дискусії не було, або якби вона була з якихось обставин неможливою, або була такою, коли одна зі сторін спеціально поставлена в незручну позицію.

Далі я хочу підняти тезу про особистий вибір. Я згодна, що моя російська – це частково моя особиста лінь. При цьому вся моя російськомовна сім’я та здебільшого оточення в моєму місті – це результат імперської політики росії (радянського союзу), в звʼязці з депортуваннями, переселеннями, каторгою, увʼязненнями, “підняттям цілини”, які відомі кожній родині мого регіону. А це набагато глобальніші процеси, що впливають на цілі покоління.

Позаяк, деякі ультраправі українці, типу Фаріон, що користується, як на мене, занадто великою популярністю. З ними й інші західняки знецінюють наше східняцьке травматичне минуле. І це саме через них йде цей дискурс про те, що російськомовні – недоукраїнці. Багато хто просто і бездумно за ними повторює, не розуміючи, що насправді відбулося в історії нашої України та історії більшості українців Сходу.

Я впевнена, що політика русифікації з боку росії мала на нашій території набагато згубніший вплив, ніж чиєсь окреме волевиявлення щодо мови спілкування.

Й ось час підняти питання тези про власне рішення сучасного українця. Переконана, що я не обов’язково мушу проявляти силу волі, щоб протистояти поколінням моїх російськомовних предків та вперто українізуватись. Проте я розумію, що зараз війна, і питання мови стоїть особливо гостро. Я відчуваю необхідність піти на поступки україномовним українцям й перейти на мову. Проте для тих же україномовних українців маю не менш вагомий аргумент – так само як англомовність не робить людину англійцем, так і російськомовність не робить мене росіянкою, себто, ворогом. То чому я мушу відчувати провину за свою російську?

До речі я підтримую українізацію. Але проблема багатьох гучних радикальних українізаторів в тому, що вони сприймають мову як позицію. Але це тільки частково так. Мова – це ще й спадок, а у нас на жаль він російськомовний.

У завершення, я хочу сказати, що мені не соромно за мою російськомовність. Я продовжую бути російськомовною, хоч розумію, що було б добре не бути. Я переконана, що треба протистояти бажанню зверхньо ставитися до російськомовних українців і роблю це. Я не хочу, щоби україномовні були настільки самозакохані у самих себе як україномовних. При нагоді я завжди наголошую, що їхня україномовність – спадкова, а у нас україномовність – це величезні зусилля, й звісно вибір, який призводить до культурної ізоляції від свого оточення. А оця зверхність до російськомовних українців поколіннями існує і проявляється не тільки в мовному питанні.

Взагалі всі мої тези народжуються у відповідь на спроби моїх знайомих із Західної України мене й багатьох таких як я українізувати просто фразою “переходь вже на українську”. А я хочу пояснити, що я в принципі не проти, але не все так просто, і, на жаль, оце “переходь” не працює.

Вы можете спасти этот блог, если пригласите меня на чашку кофе. Узнать больше

Подпишитесь на рассылку

Отправляю 1 письмо в месяц со всеми статьями. Ничего больше.

Или присоединяйтесь в Телеграм-канал.

Подождите

Спасибо! Вы успешно подписались.