Чотири тези про російську в Україні від Ольги Кулігіної


Авторка сьогоднішніх тез – реставраторка у музеї з Запоріжжя, що навчалась у Львові, та мріяла жити у Криму.

Почнімо з найпростішого – коли виникає питання та дискусія про українську мову. Якщо зустрічаються дві україномовні людини, то питання про мову не виникає. Коли ж серед цих двох зʼявляється та, що не відчуває українську мову своєю від народження, то виникає дискусія. Я серед таких людей. Отже, запитання виникають і в мене. Але добре, що вони виникають. Там, де є місце для дискусії, можна дістатися до істини. Було б гірше, якби дискусії не було, або якби вона була з якихось обставин неможливою, або була такою, коли одна зі сторін спеціально поставлена в незручну позицію.

Далі я хочу підняти тезу про особистий вибір. Я згодна, що моя російська – це частково моя особиста лінь. При цьому вся моя російськомовна сім’я та здебільшого оточення в моєму місті – це результат імперської політики росії (радянського союзу), в звʼязці з депортуваннями, переселеннями, каторгою, увʼязненнями, “підняттям цілини”, які відомі кожній родині мого регіону. А це набагато глобальніші процеси, що впливають на цілі покоління.

Позаяк, деякі ультраправі українці, типу Фаріон, що користується, як на мене, занадто великою популярністю. З ними й інші західняки знецінюють наше східняцьке травматичне минуле. І це саме через них йде цей дискурс про те, що російськомовні – недоукраїнці. Багато хто просто і бездумно за ними повторює, не розуміючи, що насправді відбулося в історії нашої України та історії більшості українців Сходу.

Я впевнена, що політика русифікації з боку росії мала на нашій території набагато згубніший вплив, ніж чиєсь окреме волевиявлення щодо мови спілкування.

Й ось час підняти питання тези про власне рішення сучасного українця. Переконана, що я не обов’язково мушу проявляти силу волі, щоб протистояти поколінням моїх російськомовних предків та вперто українізуватись. Проте я розумію, що зараз війна, і питання мови стоїть особливо гостро. Я відчуваю необхідність піти на поступки україномовним українцям й перейти на мову. Проте для тих же україномовних українців маю не менш вагомий аргумент – так само як англомовність не робить людину англійцем, так і російськомовність не робить мене росіянкою, себто, ворогом. То чому я мушу відчувати провину за свою російську?

До речі я підтримую українізацію. Але проблема багатьох гучних радикальних українізаторів в тому, що вони сприймають мову як позицію. Але це тільки частково так. Мова – це ще й спадок, а у нас на жаль він російськомовний.

У завершення, я хочу сказати, що мені не соромно за мою російськомовність. Я продовжую бути російськомовною, хоч розумію, що було б добре не бути. Я переконана, що треба протистояти бажанню зверхньо ставитися до російськомовних українців і роблю це. Я не хочу, щоби україномовні були настільки самозакохані у самих себе як україномовних. При нагоді я завжди наголошую, що їхня україномовність – спадкова, а у нас україномовність – це величезні зусилля, й звісно вибір, який призводить до культурної ізоляції від свого оточення. А оця зверхність до російськомовних українців поколіннями існує і проявляється не тільки в мовному питанні.

Взагалі всі мої тези народжуються у відповідь на спроби моїх знайомих із Західної України мене й багатьох таких як я українізувати просто фразою “переходь вже на українську”. А я хочу пояснити, що я в принципі не проти, але не все так просто, і, на жаль, оце “переходь” не працює.

Нужна ваша помощь.

Если вы читаете мой блог и считаете материал полезным, можете поддержать меня. Ваше имя навсегда останется в списке патронов. Поддержать или узнать больше.

Вы можете спасти этот блог, если пригласите меня на чашку кофе. Узнать больше

Подпишитесь на рассылку

Отправляю 1 письмо в месяц со всеми статьями. Ничего больше.

Или присоединяйтесь в Телеграм-канал.

Подождите

Спасибо! Вы успешно подписались.